Родиннi казки: Що таке зима? (аудiоказка)

У хатинці край села жили дідусь і кошеня. Але це не все. Під грубкою в хатині жила мишка. Дідусь і кошеня вдавали, що не знають про неї. Інакше довелося б її прогнати – хто ж хоче мишей у домівці? А мишка була гарна: ніде не шастала, нічого не розбивала, тільки підбирала крихти, що падали зі столу.
Крім того, з дідусем, кошеням й «таємничою» мишкою жив красивий птах одуд. Щоправда, оранжево-біло-чорний одуд жив не в самій хатинці, а в дуплі старого дуба, що ріс зовсім поряд.удод Іноді одуд улаштовувався на гілці дуба, піднімав свій яскравий чубчик, розправляв схожий на маленьке віяло хвіст і вітав дідуся своєю піснею: «Оду-оду-оду!»

Ще в дідуся була яблуня. Вона росла під вікном, і кликали її Агрипиною. Так уже дідусь назвав. Чому – не знаю. Назвав, і все. Агрипина приносила смачні яблука і взагалі була доброю й розумною яблунею.

Ось, тепер ти знаєш усіх, і я можу сказати, як мовиться в казці: жили-були дідусь із кошеням, мишка під грубкою, красивий птах одуд і яблуня Агрипина. Жили гарно: сонце світило яскраво, трава й листя зеленіли, а барвистих метеликів, з якими гралося кошеня, було видимо-невидимо.

Але минув місяць, другий, третій, четвертий... Кошеня підросло, зате дні покоротшали. Сумно якось стало.

Одного разу дідусь погладив кошеня й сказав:
– Не сумуй, маленьке. Незабаром зима прийде. Ти повеселішаєш.
Обов'язково.

«Зима якась... – подумало кошеня. – Прийде... Вона що, житиме у нас? А чи помістимося ми всі? – міркувало воно. – Хоча, якщо вона хороша, можна потіснитися. Цікаво: яка вона – ця зима?» Справа в тому, що кошеня народилося в теплому місяці травні. Зима давно минула. Кошеня її не бачило. Тому й не знало, що це за зима така.

Поки кошеня розмірковувало, у кого б запитати про зиму, почулося знайоме «оду-оду». На дубі сидів одуд. Кошеня підбігло до дерева, забралося на міцну нижню гілку й покликало птаха:
– Будь ласка,– попросило воно,– поясни мені одну річ.
– Залюбки! – відповів одуд. – Запитуй, поки я не полетів.
– Скажи мені, якщо знаєш, хто така зима?
– О-о-о! – одуд гордовито підняв яскравий чубчик і поважно мовив: – Зараз я тобі все поясню. По-перше, зима – не «хто», а «що». По-друге, зима – це тепла країна, куди ми летимо, коли в наших рідних краях стає холодно. По-третє, я лечу в зиму саме сьогодні.
– Он як? – кошеня здивувалося. – Невже зима – це країна?

– Я знаю, що кажу,– майже образився одуд. – Вперше я був у зимі декілька років тому. Тоді похолоднішало так само, як зараз. Пішли дощі. Я розгубився, я був маленьким, але старші птахи сказали, що настав час збиратися в дорогу, бо попереду зима. І ми полетіли. І прилетіли в країну із зеленими пальмами й синім морем. І тут я збагнув, що ця країна називається Зимою. Я зрозуміло пояснюю? – запитав одуд.

– Дякую,– відповіло кошеня,– пояснюєш ти зрозуміло, тільки я зовсім заплуталося. Ти кажеш, що летиш у зиму, а дідусь обіцяє, що зима сама до нас прийде. Щось тут не так. Спробую запитати в Агрипини.

– Як хочеш,– одуд гордо махнув яскравим чубчиком.

Кошеня підстрибом побігло до Агрипини. Яблуня була зайнята: вона простягала дідусеві своє гілля, щоб йому зручніше було знімати важкі, запашні, яскраво-жовті яблука. Нарешті дідусь зібрав повний кошик і пішов. Кошеня підкралося до Агрипини, потягнулося передніми лапками нагору по її кряжистому стовбурі й промуркотіло:

– Ой, Агрипино, я, виявляється, зовсім не так уже багато знаю. Може, ти поясниш мені дещо?
– Звісно, маленьке,– прошелестіла яблуня.
– Скажи, будь ласка, хто така, точніше... – запнулося кошеня,– що таке зима?
– Зима,– м'яко заперечила яблуня Агрипина,– саме не «що», а «хто». Бо зима – це прекрасна чарівниця. Вона незабаром прийде. Вона завжди приходить після цих довгих дощів. Чарівниця зима накидає на дерева й кущі дивовижні білі шалі. У першу мить ці шалі здаються дуже холодними, але потім зігріваєшся... І поступово засинаєш. Спиш довго й бачиш добрі сни. А коли прокидаєшся, білого вбрання вже немає. Зате почуваєшся сильною, знаєш, що твій цвіт буде гарним, листя свіжим, а плоди смачними. Але зима в цей час уже десь далеко... Ти зрозуміло, маленьке?

– Зрозуміти то я зрозуміло,– кошеня помовчало. – Але те, про що ти розповідаєш, зовсім не схоже на те, що говорив одуд.
– А ти запитай когось третього,– порадила яблуня Агрипина,– нехай він нас розсудить. 

– А й справді,– зраділо кошеня. – Запитаю ще когось! Ой, запитаю... – воно замислилося,– мишку: вона живе тихо, все чує. Напевно, й про зиму знає. І кошеня помчало до грубки, під якою таємно жила мишка. Воно легенько подряпало кігтиками по грубці й покликало:

– Мишко!
А мишка не відповідає.
Кошеня знову покликало: 
– Мишко, мишко! 

Тоді мишка відповіла:
– Мене тут немає. Даремно кличеш.
– Так, я знаю,– заспокоювало мишку кошеня,– знаю, що тебе тут немає, і дідусь знає, і всі знають. Ну, виглянь, не бійся! Мені дуже потрібно щось у тебе запитати. І більше нічого.
– І більше нічого? – недовірливо перепитала мишка.
– Так, більше нічого,– чесно підтвердило кошеня.
– Ну добре. – Мишка висунула гостреньку мордочку з очима-намистинками.
– Запитуй.
– Що ти знаєш про зиму?
– Ах, зима! – Мишка вибігла з-під грубки. – Зима – це прекрасно! Зима – це... Це... Це... – захоплена мишка, забувши про страх, закрутилася біля самих лапок кошеняти. – Як би тобі простіше пояснити?.. Зима – це коли тепло, бо в грубці тріскотять дрова. А ще зима – це коли сусідські дівчатка й хлопчики збираються біля нашої грубки й дідусь розповідає їм різні казки й історії. Я теж слухаю.

Мишка на секунду завмерла, чогось знову злякалася й, прошмигнувши під грубку, пропищала: 
– Все! Я більше нічого не знаю!

Кошеня замружилося й труснуло головою: мишка не тільки не розсудила одуда й Агрипину, а навпаки, усе заплутала.
...Летіли за вітром жовті листочки, а на ґанку сиділо кошеня й думало про прекрасну та незрозумілу зиму. А от цікаво: якби воно знало мову людей і запитало б у дідуся, яка вона – зима? Що б дідусь відповів? Хтозна...